НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА…
Ну що б, здавалося, слова…Слова та голос – більш нічого.А серце б'ється – ожива,Як їх почує!.. Знать, од богаІ голос той, і ті словаІдуть меж люди!..Похилившись,Не те щоб дуже зажурившись,А так на палубі стоявІ сторч на море поглядав,Мов на Іуду… Із туману,Як кажуть, стала виглядатьЧервонолицяя Діана…А я вже думав спать лягать —Та й став, щоб трохи подивитьсяНа круглолицю молодицю,Чи теє… дівчину!.. Матрос,Таки земляк наш з Островної,На вахті стоя,Журився сам собі чогось,Та й заспівав, – звичайне, тихо.Щоб капітан не чув, бо з лихаЯкийсь лихий, хоч і земляк.Співа матрос, як той козак,Що в наймах виріс сиротою,Іде служити в москалі!..Давно, давно колисьЯ чув, як, стоя під вербою,Тихенько дівчина співала,І жаль мені, малому, сталоТого сірому-сироту,Що він утомився,На тин похилився,Люде кажуть і говорять:«Мабуть, він упився».І я заплакав, – жаль маломуБуло сіроми-сироти. …Чого ж тепер заплакав ти?Чого тепер тобі, старому,У цій неволі стало жаль —Що світ зав'язаний, закритий!Що сам єси тепер москаль,Що серце порване, побите,І що хороше-дорогеБуло в йому, то розлилося,Що ось як жити довелося,Чи так, лебедику?! «Еге…»
[Друга половина 1848, Косарал]
Страницаиз230
СкороКнижный режим
