ОСІЇ ГЛАВА XIV (ПОДРАЖАНІЄ)
Погибнеш, згинеш, Україно,Не стане знаку на землі.А ти пишалася колисьВ добрі і розкоші! Вкраїно!Мій любий краю неповинний!За що тебе господь кара,Карає тяжко? За Богдана,Та за скаженого Петра,Та за панів отих поганихДо краю нищить… Покара,Уб'є незримо і правдиво;Бо довго довготерпеливийДивився мовчки на твою,Гріховную твою утробуІ рек во гніві: «ПотреблюТвою красу, твою оздобу,Сама розіпнешся. Во злобіСини твої тебе уб'ютьОперені, а злозачатіВо чреві згинуть, пропадуть,Мов недолежані курчата!..І плача, матернього плачаІсполню гради і поля,Да зрить розтленная земля,Що я держитель і все бачу».Воскресни, мамо! І вернисяВ світлицю-хату; опочий,Бо ти аж надто вже втомилась,Гріхи синовні несучи.Спочивши, скорбная, скажи,Прорий своїм лукавим чадам,Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,І криводушіє огнем,Кровавим, пламенним мечемНарізані на людських душах,Що крикне кара невсипуща,Що не спасе їх добрий цар,Їх кроткий, п'яний господар,Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,Не дасть коня вам охляп сістиТа утікать; не втечетеІ не сховаєтеся; всюдиВас найде правда-мста; а людеПідстережуть вас на тотеж,Уловлять і судить не будуть,В кайдани туго окують,В село на зрище приведуть,І на хресті отім без катаІ без царя вас, біснуватих,Розпнуть, розірвуть, рознесуть,І вашей кровію, собаки,Собак напоять… І додай,Такеє слово їм додайБез притчі; вискажи: «Зробили,Руками скверними створилиСвою надію; й речете,Що цар наш бог, і цар надія,І нагодує, і огрієВдову і сирот». Ні, не те,Скажи їм ось що: «Брешуть боги,Ті ідоли в чужих чертогах,Скажи, що правда оживе,Натхне, накличе, наженеНе ветхеє, не древлє словоРозтлєнноє, а слово новеМеж людьми криком пронесеІ люд окрадений спасеОд ласки царської…»
25 декабр[я] 1859 г. [С.-Петербург]
Страницаиз230
СкороКнижный режим