СОН (КОМЕДІЯ)
Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доляІ свій шлях широкий:Той мурує, той руйнує,Той неситим окомЗа край світа зазирає,Чи нема країни,Щоб загарбать і з собоюВзять у домовину.Той тузами обираєСвата в його хаті,А той нишком у куточкуГострить ніж на брата.А той, тихий та тверезий,Богобоязливий,Як кішечка, підкрадеться,Вижде нещасливийУ тебе час та й запуститьПазурі в печінки,І не благай: не вимолятьНі діти, ні жінка.А той, щедрий та розкошний,Все храми мурує;Та отечество так любить,Так за ним бідкує,Так із його, сердешного,Кров, як воду, точить!..А братія мовчить собі,Витріщивши очі!Як ягнята; «Нехай, – каже,Може, так і треба».Так і треба! бо немаєГоспода на небі!А ви в ярмі падаєтеТа якогось раюНа тім світі благаєте?Немає! немає!Шкода й праці. Схаменіться:Усі на сім світі —І царята і старчата – Адамові діти.І той… і той… а що ж то я?!Ось що, добрі люди:Я гуляю, бенкетуюВ неділю і в будень.А вам нудно! жалкуєте!Єй-богу, не чую,І не кричіть! Я свою п'ю,А не кров людськую!Отак, ідучи попідтиннюЗ бенкету п'яний уночі,Я міркував собі йдучи,Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричатьІ жінка не лає,Тихо, як у раї,Усюди божа благодать —І в серці, і в хаті.Отож я ліг спати.А вже підпилий як засне,То хоч коти гармати,І усом не моргне.Та й сон же, сон, напричуд дивний,Мені приснився —Найтверезіший би упився,Скупий жидюга дав би гривню,Щоб позирнуть на ті дива.Та чорта з два!Дивлюся: так буцім соваЛетить лугами, берегами, та нетрями,Та глибокими ярами,Та широкими степами,Та байраками.А я за нею, та за нею,Лечу й прощаюся з землею:«Прощай, світе, прощай, земле,Неприязний краю,Мої муки, мої лютіВ хмарі заховаю.А ти, моя Україно,Безталанна вдово,Я до тебе літатимуЗ хмари на розмову.На розмову тихо-сумну,На раду з тобою;Опівночі падатимуРясною росою.Порадимось, посумуєм,Поки сонце встане;Поки твої малі дітиНа ворога стануть.Прощай же ти, моя нене,Удово небого,Годуй діток; жива правдаУ господа бога!»Летим. Дивлюся, аж світає,Край неба палає,Соловейко в темнім гаїСонце зустрічає.Тихесенько вітер віє,Степи, лани мріють,Меж ярами над ставамиВерби зеленіють.Сади рясні похилились,
Тополі по воліСтоять собі, мов сторожа,Розмовляють з полем.І все то те, вся країна,Повита красою,Зеленіє, вмиваєтьсяДрібною росою,Споконвіку вмивається,Сонце зустрічає…І нема тому почину,І краю немає!Ніхто його не додбаєІ не розруйнує…І все то те… Душе моя,Чого ти сумуєш?Душе моя убогая,Чого марне плачеш,Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,Хіба ти не чуєш людського плачу?То глянь, подивися; а я полечуВисоко, високо за синії хмари;Немає там власті, немає там кари,Там сміху людського і плачу не чуть.Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш,Латану свитину з каліки знімають,З шкурою знімають, бо нічим обутьКняжат недорослих; а он розпинаютьВдову за подушне, а сина кують,Єдиного сина, єдину дитину,Єдину надію! в військо оддають!Бо його, бач, трохи! а онде під тиномОпухла дитина, голоднеє мре,А мати пшеницю на панщині жне.А он бачиш? очі! очі!Нащо ви здалися,Чом ви змалку не висохли,Слізьми не злилися?То покритка, попідтиннюЗ байстрям шкандибає,Батько й мати одцурались,Й чужі не приймають!Старці навіть цураються!!А панич не знає,З двадцятою, недоліток,Душі пропиває!Чи бог бачить із-за хмариНаші сльози, горе?Може, й бачить, та помага,Як і оті гориПредковічні, що политіКровію людською!..
Душе моя убогая!Лишенько з тобою.Уп'ємося отрутою,В кризі ляжем спати,Пошлем думу аж до бога:Його розпитати,Чи довго ще на сім світіКатам панувати??Лети ж, моя думо, моя люта муко,Забери з собою всі лиха, всі зла,Своє товариство – ти з ними росла,Ти з ними кохалась, їх тяжкії рукиТебе повивали. Бери ж їх, летиТа по всьому небу орду розпусти.Нехай чорніє, червоніє,Полум'ям повіє,Нехай знову рига змії,Трупом землю криє.А без тебе я де-небудьСерце заховаюТа тим часом пошукаюНа край світа раю.І знов лечу понад землею,І знов прощаюся я з нею.Тяжко матір покидатиУ безверхій хаті.А ще гірше дивитисяНа сльози та лати.Лечу, лечу, а вітер віє,Передо мною сніг біліє,Кругам бори та болота,Туман, туман і пустота.Людей не чуть, не знать і слідуЛюдської страшної ноги.І вороги й не вороги,Прощайте, в гості не приїду!Упивайтесь, бенкетуйте —Я вже не почую,Один собі навік-вікиВ снігу заночую.І поки ви дознаєтесь,Що ще є країна,Не полита сльозьми, кров'ю,То я одпочину.Одпочину… аж слухаю —Загули кайданиПід землею… Подивлюся…О, люде поганий!Де ти взявся? що ти робиш?Чого ти шукаєшПід землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь І на небі!..За що ж кара,За що мені муки?Кому я що заподіяв!Чиї тяжкі рукиВ тілі душу закували,Серце запглили І галичі силу —Думи розпустили??За що, не знаю, а караюсь,І тяжко караюсь!І коли я спокутую,Коли діжду краю,Не бачу й не знаю!!Заворушилася пустиня.Мов із тісної домовиниНа той остатній страшний судМертвці за правдою встають.То не вмерлі, не убиті,Не суда просити!Ні, то люди, живі люди,В кайдани залиті.Із нор золото виносять,Щоб пельку залитиНеситому!.. То каторжні.А за що? т.і знає…Вседержитель… а може, щеЙ він не добачає.Онде злодій штемпованийКайдани волочить;Он розбойник катованийЗубами скрегоче,Недобитка товаришаЗарізати хоче!А меж ними, запеклими,В кайдани убранийЦар всесвітній! цар волі, цар,Штемпом увінчаний!В муці, в каторзі не просить,Не плаче, не стогне!Раз добром нагріте серцеВік не прохолоне!А де ж твої думи, рожевії квіти,Доглядані, смілі, викохані діти,Кому ти їх, друже, кому передав?Чи, може, навіки в серці поховав?О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!Чи ще митарство? чи вже буде?Буде, буде, бо холодно,Мороз розум будить.І знов лечу.
Земля чорніє,Дрімає розум, серце мліє.Дивлюся: хати над шляхамиТа городі: з стома церквами,А в городах, мов журавлі,Замуштрували москалі;Нагодовані, обутіІ кайданачи окуті,Муштруються… Далі гляну:У долині, мов у ямі,На багнищі город мріє;Над ним хмарою чорнієТуман тяжкий… Долітаю —То город безкраїй.Чи то турецький,Чи то німецький,А може, те, що й московський.Церкви, та палати,Та пани пузаті,І ні однісінької хати.Смеркалося… огонь огнемКругом запалало,Аж злякавсь я… «Ура! ура!Ура!» – закричали.«Цу-цу, дурні! схаменіться!Чого се ви раді!Що горите?» – «Экой хохол!Не знает параду.У нас парад! сам изволитСегодни гуляти!»«Та де ж вона, тая цяця?»«Бон видишь – палаты».Штовхаюсь я; аж землячок,Спасибі, признався,З циновими ґудзиками:«Де ты здесь узялся?»«З України». – «Так як же тыЙ говорыть не вмиєшПо-здешему?» —«Ба ні,– кажу, Говорить умію.Та не хочу». – «Экой чудак!Я вси входы знаю,Я тут служу; коли хочеш,В дворец попитаюсьВвесты тебе. Только, знаєш,Мы, брат, просвищенны,Не поскупись полтинкою…»Цур тобі, мерзеннийКаламарю… І зробивсяЯ знову незримийТа й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!Так от де рай! уже нащоЗолотом облитіБлюдолизи; аж ось і сам,Високий, сердитий,Виступає; обок йогоЦариця небога,Мов опеньок засушений,Тонка, довгонога,Та ще р;а лихо, сердешне,Хита головою.Так оце-то та богиня!Лишенько з тобою.А я, дурний, не бачившиТебе, цяце, й разу,Та й повірив тупорилимТвоїм в рщомазам.Ото дурний! а ще й битий!На каток повіривМоскалеві. От і читай,І йми ти їм віри!За богами – панства, панстваВ серебрі та златі!Мов кабани годовані —Пикаті, пузаті!..Аж потіють, та товпляться,Щоб то ближче статиКоло самих: може, вдарятьАбо дулю датиБлаговонять; хоч маленьку,Хоч півдулі, аби тількоПід самую пику.І всі у ряд поставали,Ніби без'язикі —Анітелень. Цар цвенькає;А диво-цариця,Мов та чапля меж птахами,Скаче, бадьориться.Довгенько вдвох походжалиМов сичі надуті,Та щось нишком розмовлялиЗдалека не чути —О отечестві, здається,Та нових петлицях,Та о муштрах ще новіших!..А потім царицяСіла мовчки на дзиґлику.Дивлюсь, цар підходитьДо найстаршого… та в пикуЙого як затопить!..Облизався неборака
Та меншого в пузо —Аж загуло!.. а той собіЩе меншого тузаМежи плечі; той меншого,А менший малого,А той дрібних, а дрібнотаУже за порогомЯк кинеться по улицях,Та й дівай міситиНедобитків православних,А ті голосити;Та верещать; та як ревнуть:«Гуля наш батюшка, ґуля!Ура!..ура!..ура! а, а, а…»Зареготався я, та й годі;А й мене давнулиТаки добре. Перед світомУсе те заснуло;Тільки де-де православніПо углах стогналиТа, стогнучи, за батюшкуГоспода благали.Сміх і сльози! От пішов яГород озирати.Там ніч, як день. Дивлюся:Палати, палатиПонад тихою рікою;А беріг ушитийУвесь каменем. Дивуюсь,Мов несамовитий!Як то ноно зробилосяЗ калюжі такоїТаке диво… отут кровіПролито людської —І без ножа. По тім боціТвердиня й дзвіниця,Мов та швайка загострена,Аж чудно дивиться.І дзиггрі теленькають.От я повертаюсь —Аж кінь летить, копитамиСкелю розбиває!А на коні сидить охляп,У свит – не свиті,І без шапки. Якимсь листомГолова повита.Кінь басує, от-от річку,От… от… перескочить.А він руку простягає,Мов світ увесь хочеЗагарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,Що на скелі наковано:Первому – ВтораяТаке диво наставила.Тепер же я знаю:Це той Первий що розпинавНашу Україну,А Вторая доконалаВдову сиротину.Кати! кати! людоїди!Наїлись обоє,Накралися; а що взялиНа той світ з собою?Тяжко, тяжко мені стало,Так, мов я читаюІсторія України.Стою, замираю…А тим часом – тихо, тихоТа сумно співаєЩось такеє невидиме:«Із города із ГлуховаПолки виступалиЗ заступами на лінію,А мене послалиНа столицю з козакамиНаказним гетьманом!О, боже наш милосердий!О, царю поганий,Царю проклятий, лукавий,Аспиде неситий!Що ти зробив з козаками?Болота засипавБлагородними костями;Поставив столицюНа їх трупах катованих!І в темній темниціМене, вольного гетьмана,Голодом замучивУ кайданах. Царю! царю!І бог не розлучитьНас з тобою. КайданамиСкованій зо мноюНавік-віки. Тяжко меніВитать над Невою.України далекої,Може, вже немає.Полетів би, подивився,Так бог не пускає.Може, Москва випалилаІ Дніпро спустилаВ синє море, розкопала
Високі могили —Нашу славу. Боже милий,Зжалься, боже милий».Та й замовкло; дивлюся я:Біла хмара криєСіре небо. А в тій хмаріМов звір в гаї виє.То не хмара – біла пташкаХмарою спустиласьНад царем тим мусянджовимІ заголосила:«І ми сковані з тобою,Людоїде, змію!На страішному на судищіМи бог і закриємОд очей твоїх неситих.Ти нас з УкраїниЗагнав, голих і голодних,У сніг на чужинуТа й порізав; а з шкур нашихСобі багряницюПошив жилами твердимиІ заклав; столицюВ новій рясі. Подивися:Церкви та палати!Веселися, лютий кате,Проклятий! проклятий!»Розлетілись, розсипались,Сонечко вставало.А я стояв, дивувався,Та аж страшно стало.Уже вбогі ворушились,На труд поспішали,І москалі на розпуттяхУже муштрувались.Покрай улиць поспішалиЗаспані дівчата,Та не з дому, а додому!Посилала матиНа цілу ніч працювати,На хліб заробляти.А я стою, похилившись,Думаю, гадаю,Як то тяжко той насущнийЛюди заробляють.От і братія сипнулаУ сенат писатиТа підписувать – та дратиІ з батька, і брата.А меж ними і землячкиДе-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,Сміються та лаютьБатьків своїх, що змалечкуЦвенькать не навчилиПо-німецькій, – а то теперІ кисни в чорнилах!П'явки! п'явки! може, батькоОстатню коровуЖидам продав, поки вивчивМосковської мови.Україно! Україно!Оце твої діти,Твої квіти молодії,Чорнилом политі,Московською блекотоюВ німецьких теплицяхЗаглушені!.. Плач, Украйно!Бездітна вдовице!Піти лишень подивитьсяДо царя в палати,Що там робиться. Приходжу:Старшина пузатаСтоїть рядом; сопе, хропе,Та понадувалось,Як індики, і на дверіКосо поглядало.Аж ось вони й одчинились.Неначе з берлогиМедвідь виліз, ледве-ледвеПереносить ноги;Та одутий, аж посинів:Похмілля проклятеЙого мучило. Як крикнеНа самих пузатих —Всі пузаті до одногоВ землю провалились!Він вилупив баньки з лоба —І все затрусилось,Що осталось; мов скажений,На менших гукає —І ті в землю; він до дрібнихІ ті пропадають!Він до челяді – і челядь,І челядь пропала;До москалів – москалики,Тілько застогнало,Пішли в землю; диво дивнеСталося на світі.Дивлюся я, що дальш буде,Що буде робитиМій медведик! Стоїть собі,
Голову понуривСіромаха. Де ж діласяМедвежа натура?Мов кошеня, такий чудний.Я аж зісміявся.Він і почув, та як зикне, Я перелякався,Та й прокинувсь… Отаке-тоПриснилося диво.Чудне якесь!.. таке тількоСниться юродивимТа п'яницям. Не здивуйте,Брати любі, милі,Що не своє розказав вам,А те, що приснилось.
8 іюля 1844, С.-Петербург
Страницаиз230
СкороКнижный режим