УТОПЛЕНА
Вітер в гаї не гуляє —Вночі спочиває;Прокинеться – тихесенькоВ осоки питає:«Хто се, хто се по сім боціЧеше косу? хто се?..Хто се, хто се по тім боціРве на собі коси?..Хто се, хто се?» – тихесенькоСпитає-повієТа й задріма, поки небаКрай зачервоніє.«Хто се, хто се?» – спитаєте,Цікаві дівчата.Ото дочка по сім боці,По тім боці мати.Давно колись те діялосьУ нас на Вкраїні.Серед села вдова жилаУ новій хатині,Білолиця, кароокаІ станом висока,У жупані; кругом пані,І спереду, й збоку.І молода – нівроку їй,А за молодою,А надто ще за вдовою,Козаки ордоюТак і ходять.І за неюКозаки ходили,Поки вдова без соромаДочку породила;Породила, та й байдуже;Людям годуватиВ чужім селі покинула:Отака-то мати!..Постривайте, що ще буде!Годували людиМалу дочку, а вдовицяВ неділю і в буденьЗ жонатими, з парубкамиПила та гуляла,Поки лихо не спіткало,Поки не та стала:Незчулася, як минулиЛіта молодії…Лихо, лихо! мати в'яне,Дочка червоніє,Виростає… Та й вирослаГанна кароока,
Як тополя серед поля,Гнучка та висока.«Я Ганнусі не боюся!» —Співає матуся;А козаки, як хміль отой,В'ються круг Ганнусі.А надто той рибалонька,Жвавий, кучерявий,Мліє, в'яне, як зустрінеГаннусю чорняву.Побачила стара мати,Сказилася люта:«Чи бач, погань розхристана,Байстря необуте!Ти вже виросла, дівуєш,З хлопцями гуляєш.Постривай же, ось я тобі!..Мене зневажаєш?Ні, голубко!» І од злостіЗубами скрегоче.Отака-то бува мати!..Де ж серце жіноче?Серце матері?.. Ох, лихо,Лишенько, дівчата!Мати стан гнучкий, високий,А серця – не мати.Ізогнеться стан високий,Брови полиняють,І незчуєтесь; а людиСміючись згадаютьВаші літа молодії,Та й скажуть – ледащо!Тяжко плакала Ганнуся,І не знала, за що,За що мати знущається,Лає, проклинає,Своє дитя без соромаБайстрям нарікає.Катувала, мордувала,Та не помагало:Як маківка на городі,Ганна розцвітала;Як калина при долиніВранці під росою,Так Ганнуся червоніла,Милася сльозою.«Заворожена!.. стривай же! —Шепче люта мати.Треба трути роздобути,Треба йти шукатиСтару відьму!»
Найшла відьму,І трути достала,І трутою до схід сонцяДочку напувала.Не помогло… Кляне матиТой час і годину,Коли на світ породилаНелюбу дитину.«Душно мені; ходім, дочко,До ставка купатись».«Ходім, мамо».На березіГанна роздяглася,Роздяглася, розкинуласьНа білій сорочці;Рибалонька кучерявийМліє на тім боці… І я колись…Та цур йому!Сором – не згадаю.Як дитина, калиноюСебе забавляє,Гне стан гнучкий, розгинає,На сонечку гріє.Мати дивиться на неї,Од злості німіє;То жовтіє, то синіє;Розхристана, боса,З роту піна; мов скажена,Рве на собі коси.Кинулася до ГаннусіІ в коси впилася.«Мамо! мамо! що ти робиш?»Хвиля роздалася,Закипіла, застогнала —І обох покрила.Рибалонька кучерявийЗ усієї силиКинувсь в воду; пливе, синюХвилю роздирає,Пливе, пливе… от-от доплив!Пірнув, виринає —І утоплену ГаннусюНа берег виносить,Із рук матері закляклихВириває коси.«Серце моє! доле моя!Розкрий карі очі!Подивися, усміхнися!Не хочеш? не хочеш!»Плаче, пада коло неї,Розкрива, цілує
Мертві очі. «Подивися!..Не чує, не чує!»Лежить собі на пісочку,Білі рученятаРозкидала; а за неюСтара люта мати:Очі вивело із лобаОд страшної муки;Втеребила в пісок жовтийСтарі сині руки.Довго плакав рибалонька:«Нема в мене роду,Нема долі на сім світі,Ходім жити в воду!»Підняв її, поціловав…Хвиля застогнала,Розкрилася, закрилася —І сліду не стало…З того часу ставок чистийЗаріс осокою;Не купаються дівчата,Обходять горою;Як угледять, то хрестятьсяІ зовуть заклятим…Сумно-сумно кругом його…А вночі, дівчата,Випливає з води мати,Сяде по тім боці;Страшна, синя, розхристанаІ в мокрій сорочці,Мовчки дивиться на сей бік,Рве на собі коси…А тим часом синя хвиляГаннусю виносить.Голісінька, стрепенеться,Сяде на пісочку…І рибалка випливає,Несе на сорочкуБаговиння зеленого;Поцілує в очі —Та і в воду: соромитьсяНа гнучкий дівочий,На стан голий подивиться.І ніхто не знаєТого дива, що творитьсяСеред ночі в гаї.Тілько вітер з осокоюШепче: «Хто се, хто сеСидить сумно над водою,Чеше довгі коси?»
С.-Петербург, декабря 8, 1841 року
Страницаиз230
СкороКнижный режим