Кобзар. В 2-х томах

ХУСТИНА

Чи то на те божа воля?
Чи такая її доля?
Росла в наймах, виростала,
З сиротою покохалась.
Неборак як голуб з нею,
З безталанною своєю,
Од зіроньки до зіроньки
Сидять собі у вдівоньки.
Сидять собі, розмовляють,
Пречистої дожидають.
Дождалися… З Чигирина
По всій славній Україні
Заревли великі дзвони,
Щоб сідлали хлопці коні,
Щоб мечі-шаблі гострили
Та збирались на веселля,
На веселе погуляння,
На кроваве залицяння.
У неділеньку та ранесенько
Сурми-труби вигравали.
В поход, у дорогу славні компанійці
До схід сонечка рушали.
Випроводжала вдова свого сина,
Ту єдиную дитину.
Випроводжала сестра свого брата.
А сірому сиротина
Випроводжала: коня напувала
До зірниці із криниці,
Виносила збрую – шаблю золотую
І рушницю-гаківницю.
Випроводжала три поля, три милі,
Прощалася при долині.
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині.
Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.
Тілько й слави козацької —
Сіделечко вкрити.
Вернулася, журилася,
На шлях битий дивилася.
Квітчалася, прибиралась,
Що день божий сподівалась.
А в неділеньку ходила
Виглядати на могилу.
Мина літо, мина й друге,
А на третє линуть
Преславнії компанійці

В свою Україну.
Іде військо, іде й друге,
А за третім стиха —
Не дивися, безталанна,
Везуть тобі лихо.
Везуть труну мальовану,
Китайкою криту.
А за нею з старшиною
Іде в чорній свиті
Сам полковник компанійський,
Характерник з Січі.
За ним ідуть осаули
Та плачуть ідучи.
Несуть пани осаули
Козацькую збрую:
Литий панцир порубаний,
Шаблю золотую.
Три рушниці-гаківниці
І три самопали…
А на зброї… козацькая
Кров позасихала.
Ведуть коня вороного,
Розбиті копита…
А на йому сіделечко
Хустиною вкрите.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]