ЗАмок чи ЗамОк?
600 сторінок пекла. 600 аркушів терпкої ненависті, всепоглинаючої злості, колючого презирства і огиди, 600 аркушів нещадної тиранії, дурної гордості, тупості, нікчемності, жовчі, пихи і честолюбства. Шість сотень сторінок жаху, страху, безвихідності і безглуздості. На якихось 600-х жалюгідних сторінках трагедія цілої сім'ї, чотири долі з хрускотом розтоптані під нещадним черевиком мерзенної істоти. Жахлива, просто жахлива книга! Огидна, мерзенна, страшна. СТРАШНЕЗНА. І одночасно з цим ПРИГОЛОМШЛИВА. Вишуканими зворотами в стилі кінця 19 століття Арчібальд Кронін заманює в свою пастку, елегантно намотує оголені нерви на свій кулак, рве мозок на шматки і вивертає душу, і, здавалось би, вже далі нікуди, але автор не зупиняється, він нещадно переступає за межу, затягує петлю на шиї ще міцніше і душить безнадією, яка оселилась на цих 600-х сторінках. Це викликає такий дикий опір всередині, стійке враження витертих об душу ніг, такі потужні емоції боротьби, що хочеться дзвінко захлопнути книжку, як підліток двері, і навіть не наближатись до неї більше ніколи в житті. Це просто нестерпно читати.
Я в шоці...
Я в шоці від страшної реальності роману і його актуальності. Хоча події розгортаються в прадавній Шотландій десь вкінці 19 століття, на свій жах, я розуміла, що може саме ця історія і є фантазією, вигадкою, але змінивши імена і дати ми можемо спостерігати таке зараз навколо, в сучасному світі, в своєму оточенні, всюди. Навколо нас повно таких на вигляд благополучних родин, в яких день у день за закритими дверима твориться зло, а земля досі смиренно носить тисячі отаких Броуді і не розверзається під їх нікчемними ногами. Я в шоці від емоцій, які викликав у мене цей роман, ними досі наповнені нутрощі і горить душа.
Просто пекуча ненависть до головного героя, Джемса Броуді, і тим вона сильніше, ніж виразніше розумієш, що цього Броуді ніщо в житті не змінить, як був тупоголовим нарцистичним виродком, так і залишиться ним, поки не здохне. Жорстокий, дурний, сварливий, пихатий тиран з непомірною гординею. Жага поклоніння горить в його очах, влада над слабкими, заздрість до інших і несамовите бажання заздрості до себе, прихоть слави і могутності. Одним словом, монстр. Так і хочеться розвалити йому голову бетонною плитою, а потім під цю ж плиту його положити. А є ще матуся Джемса, напівбожевільна стара, що зростила це чудовисько. Як же хочеться повернути час назад і придушити цю стару ще в зародку, щоб Джемс Броуді ніколи не з'являвся на світ.
Жалість до його дружині Маргарет. Але жалість зла, часом доходить до тихого сказу. Затюкана, забита і забута своїм чоловіком до повної втрати власного я. Шкода? Так. Поки не бачиш, що вона сотворила з життями власних дітей отим своїм раболіпним прислужуванням тирану. Нема в її стражданнях нічого піднесеного. Вона прирекла своїх дітей на неймовірні випробування, біль, зламані долі і нещастя, на скалічені зсередини особистості. Ненавиджу таких жінок, вони звеличують свою любов і смиренність вище граней розумного. Життя для них - як сторінки, прочитаних ними, романів. Вони чекають, що в їх честь будуть присвячені рядки і написані оди. Дурні, низькі, жалюгідні, егоїстичні жінки. Дітей треба було брати в оберемок і бігти світ за очі. Або пристрелити цього гада і закопати в дворі.
Роздратування по відношенню до Мета Броуді. Роздратування до повної відрази. Який же він огидний мені, цей Мет, до нудоти. Він, як друга половина Джемса. Все найогидніше, що не вмістився в батька, втілилося в його сина. Селюк, що уявив себе великим і багатим. Все, чим зайнята його голова - це пограти на гроші і знайти дівчат. Безхребетна істота, що тремтить від кожного батькового слова і намотує соплі на кулак. Хоча цей затюканий мамин синочок зумів обламати батькові роги (чи то наставити?), втік в Бразилію разом з коханкою Броуді, довівши його до сказу.
В ненависті і роздратуванні, в нудотній відразі, в сказі моєму тоне співчуття до Мері і Нессі, дочок Броуді. Мері, Мері... як же не вистачало їй любові і турботи, що вона так легко впала в обійми першого зустрічного, який поставився до неї з симпатією і співчуттям. Вона смілива, впевнена в собі, розважлива, в її натурі є місце упертості, тязі до свободи і інакомислення, а також до самостійності. Бунтарський дух допоміг їй звільнитись від влади батька, але якою ціною. Нессі... Нессі - мій найбільший біль, про неї найбільше плаче моя душа, вона корчиться від неможливості допомогти цій невинній дитині. Життя бідної дівчинки - суцільна трагедія вже від того, що вона одна удостоїлась любові батька. Любові хворої і болючої, коріння якої лежать в любові до себе, а не до інших. Вона була улюбленицею у батька лише тому, що могла "прикрити" всю ганьбу його прізвища своїми успіхами і прославити його. Нессі стала для Броуді знаряддям досягнення цілі, кімнатною тваринкою, яка мала принести йому перемогу. На ній батько відігрався сповна за всіх.
Я ніколи не буду перечитувати цю книгу, бо наступного разу я її таки від злості знищу. Я нікому не буду її радити, кожен сам має знайти до неї шлях. Вона ніколи не стане моєю улюбленою, її гіркоти я випила аж до осаду. Але вона назавжди залишила слід в моїй душі і свідомості такою потужною лавиною емоцій, таким надривом і монументальністю, такою силою, красою і потворністю. Браво, автору. Знімаю капелюха.