Цитаты из книги The Historian

Озираючись тієї миті назад, я розумів, що так довго жив у книгах, у вузькому університетському світі, що вони внутрішньо задавили мене. Несподівано у цій візантійській будівлі, в одному з чудес усіх часів, мій дух вирвався з ув’язнення. Тієї миті я зрозумів: шо б не відбулося, я більше ніколи не повернуся в колишні рамки. Я хотів іти по життю вперед, тягтися вгору, так само як і цей інтер’єр пнувся вгору і назовні.

До того мої набіги не письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають.

Розмовляти з цією дівчиною було все одно, що нерухомо сидіти перед фотографом, який безупинно фотографує вас, не дотримуючись якоїсь послідовності, так що ви не знаєте, коли буде наступний знімок.

Міркування повинні заощаджувати час, а не марнувати його.

Я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром по Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона голосно розсміялася. - Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, - сказала вона.

Дивно, подумав я, коли ми виходили на залиті вечірнім сонцем візантійські вулиці, що навіть за найважчих обставин, у найнебезпечніші моменти життя, коли ти далеко від дому та близьких знайомих, трапляються моменти неймовірної радості.

Є такі люди, які запам’ятовуються набагато краще після короткого знайомства, ніж ті, з якими бачишся щодня в плині довгого часу.

Здавалося, нічого з того, що робив чоловік, не могло здивувати її, подумав я , можливо, це й було запорукою щасливого шлюбу.

Ми, історики, цікавимось тим, що частково є нашим відбиттям, можливо, тією нашою частиною, яку ми б раді приховати, хіба що давши їй волю у науковому дослідженні.

Неможливо чітко визначити межу між історією і літературою.

Я побачив самотню блискучу сльозу на обличчі старої жінки. Десь я прочитав, що не буває самотньої сльози, що це застарілий поетичний штамп. Напевно, не буває, тому що інші котилися по моїх щоках.

Я взяв її за руку і повернув її, щоб побачити тонкі лінії долоні. Я сподівався, вони говорять, що в неї буде довге щасливе життя, яке вона розділить зі мною.

- Я знаю сучасний світ. Пізнання світу – моя улюблена робота. - Тоді чого ви хочете від мене? Я багато років ігнорував сучасність, я жив минулим, на відміну від вас. - О, минуле… Минуле дуже корисне, але лише тим, що допомагає збагнути сьогодення. Сьогодення – ось багатство.

Коли ми пішли вулицями під безмісячним небом, я відчула той смуток, що виникає, коли спускаєшся з висоти і все стає приземленим.

Людина може володіти тільки кількома необхідними мовами або кинути всі й зійнятися лінгвістикою.

У нього було рішуче, типово англійське обличчя, чіткі риси і яскраві блакитні очі. Одного разу він сказав мені, що від свого батька, тосканця, який емігрував у Сассекс, він успадкував лише любов до гарної їжі. Поглянувши в обличчя Россі, можна було побачити впорядкований і правильний світ, що нагадував зміну варти біля Букингемського палацу.

Близьке знайомство зі справою іноді стирає найжахливіші спогади.

Життя прекрасніше, яскравіше, коли ми не розміркувуємо над жахами. Ти й так знаєш, що за всю історію людства було скоєно багато злочинів, нам треба згадувати про них зі сльозами на очах, а не із захопленням.

Карпати... Вони завжди були сповнені таємниць для істориків.

Мені ж подобаються таємниці, як ти знаєш. Утім, вони подобаються будь-якому сумлінному студентові. Нагородою за це є та мить, коли дивишся в очі історії й кажеш: "Я знаю, хто ти. Тобі мене не обдурити."