Цитаты из книги 11/22/63

— А вас як звати? — Мене звати Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.

Учням подобається, коли вчителі закохуються. Навіть хлопцям. Для них — це немов телешоу.

— Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, — гукнула вона. — Це пенальті.

— Суспільство без сигарет… Негритянські діти пліч-о-пліч, у цілковитій гармонії навчаються з білими дітьми… не дивно, що ви пишете роман, уява у вас дай Боже. А ще що ви бачите у вашій кришталевій кулі, Джордже? Ракети на Місяць?

«Він утратив смак до романтичного кохання».

— Ви будете ласкавим з Сейді Клейтон, чи не так? — Ласкавим, як місяць травень, — промовив я.

Ніхто ніколи не написав би поеми про мої сльози. Я не плачу, я крячу.

І— ризикуючи вас збентежити — навіть леді, котрі сягнули відповідного піку зрілості, зовсім не проти гарного злягання в суботній вечір. Я вас бентежу? — Ні, — відповів я. — Фактично ви мене очаровуєте.

Когда есть любовь, язвы от оспы такие же красивые, как ямочки на щечках.

И прежде чем поднимется занавес, какой-то Гамлет, Вилли Ломен или Бланш Дюбуа должны броситься в ближайший туалет, как как их потянет блевать.

Він танцював, немов якась лялька, у млистому, насиченому тирсовим пилом світлі, і та оскалена, гидлива гримаса не покидала його обличчя. Він не був людиною наприкінці, я вам це кажу; він був чимось іншим. Тим, що влізає в нас, коли ми прислухаємося до наших найгірших янголів.

Расставив все точки над i и перечеркнув все «t»

Для влюблённых оспины – что ямочки на щеках.

Под бронёй сарказма зачастую прячется пастила

Мама заботится о нем. - И она ущипнула его за щеку, как шестилетку, который набедокурил. Если бы так поступила Марина, он уложил бы ее на пол ударом кулака.

"Шекспир, пошёл в сортир" - так у нас говорили в детсве.- И тренер добродушно захохотал. - А у нас говорили: " Треник, треник, слопай веник" На лице тренера Бормана отразилось недоумение.

У любого мужчины есть ревнивая струнка, и моя резко зазвенела утром пятого июля.

Ненавидеть Дерри меня заставило предчувствие надвигавшейся неудачи. И ощущение тюрьмы с эластичными стенами. Если бы я захотел уйти, они бы выпустили меня (с готовностью), но если бы остался, только сдавливали бы сильнее и сильнее. Сдавливали пока не лишили бы способности дышать.

В то утро я чувствовал себя человеком, пытающимся выбраться из нейлонового чулка. Он растягивается, а потом возвращается на прежнее место, крепкий, как и раньше.

Похоже на то, что человеческое естество требует своего до самого конца. Никогда бы не подумал.