Цитаты из книги Тошнота

Этот человек был прост как идея. В нем не осталось ничего, кроме костей, мертвой плоти и Права в Чистом виде.

Це називається жити. Але коли ти розповідаєш своє життя, усе змінюється; тільки ніхто цієї зміни не помічає, і ось доказ: люди недарма говорять про правдиві історії. Начебто історії взагалі можуть бути правдивими; події розгортаються в одній послідовності, розповідаємо ж ми їх у зворотній. Нам здається, що ми починаємо з початку.

Поки живеш ніяких пригод не буває. Міняються декорації, люди приходять і йдуть - тільки й того. Ніколи ніякого початку. Дні додаються один до одного без усякого змісту, нескінченно й одноманітно. ....

Ось хід моїх міркувань: для того, щоб найбанальніша подія перетворилася в пригоду, досить її розповісти. Ось це й морочить людей; кожна людина - завжди оповідач історій, вона живе в оточенні історій, своїх і чужих, і все, що з нею відбувається, бачить крізь їхню призму. Ось вона й намагається підігнати своє життя під роповід про неї. Але доводиться вибирати: або жити, або розповідати.

Існування - це не те, про що можна міркувати, стоячи осторонь: потрібно, щоб воно раптом нахлинуло, навалилось на тебе, всією вагою лягло тобі на серце, як величезний незворушний звір, - або ж нічого цього просто немає.

- Вам весело, добродію, - обережно зауважує Самоучка. - Просто я думаю, - кажу я сміючись, - що всі ми, хоч які ми є, їмо й п'ємо, щоб зберегти своє дорогоцінне існування, а тим часом в існуванні немає ніякого, ну ні найменшого сенсу.

По-моєму, світ тільки тому не змінюється до непізнаності за одну ніч, що йому ліньки.

Люди, які спілкуються з іншими людьми, звикають бачити себе в дзеркалі очима своїх друзів. У мене немає друзів - можливо тому моя плоть настільки оголена?

Речі не повинні нас хвилювати: адже вони не живі істоти. Ними користуються, їх кладуть на місце, серед них живуть, вони корисні - тільки й того.

Він вселяв нам невимовний жах, бо ми відчули, що він самотній.

Якщо я не помиляюся, коли всі симптоми, що накопичуються, провіщають новий переворот в моєму житті, - я боюся. І не тому, що життя моє таке вже багате, насичене, дорогоцінне. Я боюся того, що готове народитися, що заволодіє мною й поведе мене - куди? Невже мені знову доведеться поїхати, кинути, не закінчивши, усе, що я почав - дослідження, книгу? І потім через кілька років знов отямитися виснаженим, розчарованим, серед нових руїн?

В субботу мальчишки бросали в море гальку - "пекли блины", - мне захотелось тоже по их примеру бросить гальку в море. И вдруг я замер, выронил камень и ушёл. Вид у меня, наверно, был странный, потому что мальчишки смеялись мне в след.

«Теперь я ничего им больше не должен, – подумал я. – Я никому больше ничего здесь не должен. Скоро я попрощаюсь с хозяйкой «Приюта путейцев». Я свободен».

Вот и наша с тобой история совсем недурна. Я ее чуть-чуть подправляю, и она превращается в цепочку совершенных мгновений. Тогда я закрываю глаза и пытаюсь вообразить, что я все еще переживаю их.

– Неужели вы стали бы писать на необитаемом острове? Разве люди пишут не для того, чтобы их прочли?

Я потревожил вещь, которая ждала, она обрушилась на меня, она течет во мне, я полон ею. Ничего особенного: Вещь – это я сам. Существование, освобожденное, вырвавшееся на волю, нахлынуло на меня. Я существую.

Я не спешу продолжать путь. Мне кажется, я достиг высшей точки счастья. В Марселе, Шанхае, в Мекнесе чего я только не делал, чтобы добиться такой полноты чувства. А сегодня, когда я уже ничего не жду, когда я возвращаюсь домой после бесплодного воскресенья, – оно тут как тут.

Не знаю, в самом ли деле мир вдруг уплотнился или это я слил звуки и формы в нерасторжимом единстве и даже представить себе не могу, что то, что меня окружает, может быть чем-то еще, а не тем, что оно есть.