Отзывы о книге Pacienta tăcută

Книжку вибрали для читання в нашому книжковому клубі як одну з гарячих новинок цьогорічного арсеналу. І майже всі розчарувалися. Я читала російською і дуже рада, що не купила книжку, бо це гроші, пущені на вітер. Недотрилер, недодетектив, неправдоподібно, непереконливо, примітивно.

Психотерапевт Тео влаштовується на нову роботу в психіатричну лікарню для злочинців. Одразу просить складну пацієнтку Алісію, яка розстріляла свого чоловіка і не говорить. Тео вірить, що зможе її розговорити і витрясти на світ божий, що ж тоді трапилося. Тобто бачимо, що Тео - нова людина, умовно кажучи, з вулиці, він хоч і пройшов співбесіду, але хіба можна довірити новій людині таку непросту пацієнтку, яка вже мала лікаря, який працював з нею шість років, та попри всі зусилля, не зміг досягти значних успіхів. Тео одразу ж береться до роботи. За дивним збігом обставин, у нього немає іншої роботи, обходів, інших пацієнтів, весь його час присвячений Алісії, і вільного часу настільки багато, що він витрачає його на походеньки по родичах і друзях своєї пацієнтки, набридаючи їм раз за разом. Паралельно розповідається історія життя Тео, його дитинство, минуле, стосунки з дружиною, хоча навіщо автор це робить, не дуже зрозуміло, бо вони не дуже допомагають розкрити його характер.

Від книжки про психіатричну лікарню чекаєш занурення в роботу психотерапевта, спостереження за процесом терапії, невідомих раніше термінів, висновків, несподіваної кінцівки. А по факту бачимо лише як непрофесіонал Тео то залякує, то тисне на сеансах на Алісію: "Кажи, чому ти не кажеш".

Тео каже, що він не лікар, а психотерапевт, ніде не вказано про його освіту і диплом, лише згадуються його візити до іншого психотерапевта. І тут він починає давати поради лікарям у лікарні для злочинців, рекомендує повністю скасувати лікування, видати гострі предмети психічно хворій людині і залишає її без нагляду з ними, я зараз про пензлі і історію з втиканням пензля в око іншій пацієнтці. Шість років Алісія непритомна від препаратів, і тут кілька днів без ліків повністю очищують її свідомість? Та ладно.

Взагалі всі персонажі показані непереконливо. Вони всі негативні, характери нерозкриті, картонні фігури, а не живі люди. Майже всіх другорядних персонажів можна викреслити і від цього нічого не зміниться, часто їхні сюжетні нитки незавершені. Навіть історія Кеті обірвана.

Я все думала, що Тео виявиться психом, який косить під лікаря, і це недалеко від істини. Як людина взагалі з таким тягарем може жити, та ще й знову лізти до Алісії? Це точно якась психопатія вже.

Таємниці немає, поворотів сюжету теж, загрози для персонажів немає, все читається спокійно і нудно, лише фінальний поворот додає книжці якоїсь живості. Щоденник не допомагає розкрити ні характер Алісії, ні раніше невідомі деталі її життя, ні побудувати свої версії. Минуле Тео здається приплетеним для об'єму, те ж стосується історій друзів і родичів.

Вердикт: не раджу взагалі.

Мне книга очень понравилась. Прочитала ее за два или три дня, потому что сюжет и слог автора меня зацепил. Читается книга легко, нет перегруженности описаниями или лишними рассуждениями. Что касается детектива, история держит если не в напряжении, то в постоянном интересе точно. Отличная неожиданная концовка. И прекрасная психологическая составляющая, так как я увлекаюсь этой темой - мне очень понравилось. Книга оставила после себя хорошее впечатление и некоторые моменты вспоминались даже после прочтения.

Выбирать любимого человека – примерно то же, что выбирать психотерапевта. А именно – прямо ответить на несколько вопросов: будет ли этот человек честен со мной, адекватно ли воспримет критику, сумеет ли признать свои ошибки и не станет ли давать неисполнимые обещания?

Я долго откладывала «Безмолвного пациента», хотя о книге слышала слишком много и положительного, и негативного, ее называли сенсацией, мировым бестселлером, великолепным триллером, но среди тысячи восторженных отзывов все равно затесались противоположные мнения, поэтому я решила составить свое.

Вполне оправдано, что эта книга претендует на звание гениального триллера, ведь сюжет так и манит скорее ознакомиться с историей. Героиня, известная художница Алисия Беренсон, одним вечером берёт револьвер и стреляет своему мужу, вернувшемуся с работы, в лицо пять раз. После этого она не произносит ни слова, не дает никаких объяснений и показаний, оставляет лишь молчание, затянувшееся на годы. Психотерапевт Тео Фабер становится одержим её делом и хочет раскрыть тайну. Он добивается перевода в психиатрическую клинику, где содержится Алисия, и пытается разговорить её, чтобы подобрать ключ к разгадке.

Автор пишет легко, язык хороший, главы короткие, диалоги живые. Книга проглатывается за пару вечеров, что достаточно редкое качество для дебютного романа. Финальный твист тоже стоит того, чтобы прочитать книгу. Обойдусь без спойлеров, потому что концовка действительно вас удивит.

Но при этом я не прониклась симпатией к героям, особенно к Тео Фаберу, который ведёт себя непрофессионально на страницах книги. Он становится буквально одержим пациенткой, нарушает все мыслимые этические нормы, скрывает информацию от коллег, врёт, манипулирует, лишь бы добиться своей цели. Дневник Алисии, той самой девушки, которая молчит, должен быть ключом к разгадке, но местами страницы написаны так, будто автор сам не знал, что именно в них заложить. Есть откровенно скучные страницы про мужа, про выставки, про ссоры, динамика в них провисает. Я понимаю, что автор пытался показать, как ухудшается её психическое состояние перед убийством, но получилось немного натянуто.

Триллер читается быстро, местами затягивает, но книга немного не соответствовала моим ожиданиям и хвалебным отзывам. Есть в этом жанре произведения намного лучше.