Цитаты из книги Царівна

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю! Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках! Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя... Такий мiй iдеал. Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал.

Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, наприклад, є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перейняті якоюсь красою, що остається завсіди і в різних випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації. А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перейнята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я, власне, думала, – говорила я далі, під час, коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі.

«Вона стояла, як вчора рано, закинувши сплетені руки за голову, обгорнена чудовим волоссям своїм, що сягало аж до землі, і дивилась широко відкритими очима кудись у далечину. Її бліде перемучене лице свідчило про важку боротьбу всередині себе, але блиск її очей говорив про перемогу. Стягнувши гордо брови, думала вже спокійним переконанням. «Буду жити, – думала вже сотий раз, – і йти тою самою дорогою, що досі. Це неможливо, щоб я не перемогла або щоб наді мною панувало щось інше, як сама краса життя».

«Розказую йому дуже багато, думаю вголос перед ним. А він слухає, слухає… задумається або задивиться кудись далеко вперед себе, і тоді люблю на нього дивитись, тоді його очі такі сяючі, я сказала б щасливі! Чи він знає, що вони в нього так сяють? Коли я з ним я спокійна і впевнена, що зі мною нічого не станеться, і боляче не буде і ніхто не образить мене. Я слухаю його, коли він мені щось радить, і послух той не має для мене нічого принижуючого. Він належить до тих людей, які не навіюють своїй переконань і не обдурюють ніколи».

О. Кобилянська «Царівна