Перехресні стежки

Надто сумний твір. Франко у цьому майстер. У центрі соціально-психологічної повісті "Перехресні стежки" ідеальний образ адвоката Євгенія Рафаловича, борця за народну справедливість. Його "дамою серця", недосяжною Беатріче є Реґіна, класичний зразок femme fatale. На наших очах відбувається крах ідеалу Рафаловича: його Беатріче вже десять років одружена зі Стальським, викладачем Рафаловича, знаним садистом, який за вкрадену ковбасу насмерть замучив кота. Тої колишньої Реґіни вже давно немає. На її місці змучена, зламана вщент типова жертва. Далі драма розвивається з наростанням. Якщо Рафалович розчаровується, то Реґіна, навпаки, поринає в світ ілюзій, мрій про спільне життя з Євгенієм, але він її у цьому не підтримує, адже має високу мету: допомогти українському народу. Реґіна, доведена до відчаю своїми марами-думами, вбиває ненависного чоловіка, а сама гине. Ось така вона, класика української літератури.

Купил сборник сочинений Франко, потому что он отличного качества (белая бумага, твердый переплет, тиснение, всё выглядит хорошо) и стоит при этом 70 гривен. Читать взялся вынужденно — когда сломался ноут читал всё, что было в личной библиотеке. И когда выход в интернет появился вновь, чтение отложилось само собой. Остаток книги прикончил по диагонали.

Не смотря на эту беглость, могу сделать вывод: Франко не даром называют одной из крупнейших фигур украинской литературы. Сюжет довольно увлекательный, книга написана таким языком, что я, учивший в школе литературный украинский и его же слушавший по телевизору, скоро стал читать на западенском варианте конца 19 века так же легко и бегло, как на русском. Слог очень легкий.

Что касается самого сюжета, он современен для тех времен — слегка детективный, слегка интимный, слегка гиперболичный, слегка национально-народно-освободительный. Что я вынес из этой книги: вот почему львовяне и западные украинцы так косятся в сторону русских и востока вообще: они часть другой, австро-венгерской, общности и исторически ближе всяким немцам, чехам и словакам. Из-за этого недавнего разобщения Украину еще долго будет кидать то на восток, то на запад (в этом, впрочем, не уверен).

В общем, ознакомился с украинской классикой. 70 гривен за это не жалко.

Я би виділив такі ідеї твору і поставив би у такій послідовності.

1. “Стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються!”.

Тобто як зустрічаються люди один з одним, так люди зустрічаються і з результатами своїх рішень та дій. Мова йде про відповідальність за свої слова та вчинки, що сказані чи зроблені не залишаються в тому проміжку часу, коли “народились”, а завсіди переслідують свого “батька” та перетинають йому час від часу дорогу.

2. Примат загальнолюдського блага над особистим.

В творі спостерігається боротьба між властивим людині прагненням влаштувати особисте щастя та альтруїстичними прагненнями.

3. Соціальна справедливість — те, до чого має прагнути суспільство.

Відомо, що Франко ще з студентських років захоплювався соціалізмом й доручив герою даного твору боротися із соціальним злом, боронити слабких.

Шахрайство, тупість та моральна деградація тих, хто мав бодай якусь владу, - все це найбільш болюче відчували на собі звичайні селяни, які завжди були обдурені, обкрадені, спаплюжені.

Рушійною силою, яка здатна подолати ту соціально-економічну безодню між людьми є союз інтелігенції із приниженим прошарком.

4. Національна самостійність, свобода.

І. Франко виступав за єдність українців в усій їх різноманітності та отримання можливості панувати в своєму домі. Це ж не могло й не проявитися у даному творі, в тому числі і в принциповій позиції до ведення діловодства українською мовою головним героєм твору меценасом, цебто адвокатом Рафаловичем.

Так як захистом для скривджених в цивілізованому світі має бути суд, то головним героєм, як вже було згадано вище, виступає адвокат. Ця людина найкраще бачить всі вади судочинства.

Він був загалом невисокої думки про наше судівництво, але те, що бачив у Гумниськах, могло б було менше загартовану душу довести до розпуки. Той мертвий шаблон, та ремісницька буденність вимірювання справедливості, повна зневага до провідних ідей законодавства і панування мертвої букви, та ще в сполученні з повною безцеремонністю людей, отупілих або й зовсім хорих духом, – тут доведені були до справжньої карикатури на всяке судівництво. До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб не тільки видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький, але толерувати їх! ... Певна річ, Страхоцький – виїмок, але, на нещастя, образ «малого суду», який бачив Євгеній у Гумниськах, – не виїмок, а тип.