Мартин Боруля

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші - мабуть, це щось говорить про дворян, а не лише про самого Борулю. Тому для нього така трагедія - втрата змоги здобути панський титул: він-бо щиро вірить, що лише так стане людиною. Отакий прикольний комплекс меншовартості українського селянина, що століттями всотувався в кров із приниженнями й упослідженнями. Бажаючи своїм дітям щастя, він і сину готовий оплатити тупу збиткову службу, і доньку видати за нелюба. І абсолютно ясно, що, висміюючи ті способи, якими персонаж у своїй сліпоті добувається "дворянства", автор йому до того ж співчуває саме через цю сліпоту. У Мольєра Журден висміяний, а дворяни показані розумними, хитрими й спритними. У Карпенка-Карого "дворянин" Націєвський висміяний ще жорсткіше, ніж сам Боруля, а пан Красовський, який жодного разу не з'являється в кадрі, за словами того ж Гервасія, пан не лише завдяки статкам, а завдяки ученості, адже він лікар. Так що у цьому тексті дуже чіткий ідейний посил: справжнє дворянство - це освіта, інтелігентність, внутрішнє відчуття себе людиною, і саме цього потрібно домагатися таким, як Боруля, хто розумом і тяжкою працею змогли домогтися статків. Наступний крок - це самоусвідомлення, виховання в собі почуття гідності.

Може, я й звучу як учителька української літератури, але, їй-богу, я не розумію, як цього можна не побачити у творі, коли все це там написано майже прямим текстом.