Цитаты из книги Повія

«Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?»

«Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї - свою весну справляє…»

- Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила. - Господи! i за що цi люди мене так люблять? - здивувалася Прiська. - Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають!

«Весело проходить свято при щасті, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає — тоді і свято не в свято!»

На те й лихо, щоб з тим лихом битись!

"Та часом і при достатках лихо: як нема долі, немає талану, то й достатки не впокоять."

Все можна, все годиться, що тільки дає щастя чоловікові, все, що його робить кращим, становить вище!

Щастя — що трясця, кого схоче, того й нападе...

Коли на серці лежить важкий камінь, коли в душі темнота і тільки одні думки, як сичі, заводять свої страшні заводи, то і краса світова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.

Вона знає одно: пани б'ються, а в мужиків будуть чуби боліти!

«I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отрує його щастя? Нащо воно так»

«Як можна другого судити, а про себе нiхто нiчого й не скаже.»

«Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали».

- Знають вони, твої лiкарi! - буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан. - Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися. - На те, щоб людей дурити. Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала: - Хто тiльки їх не дурить? - Кого? - спитався вiн. - Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить.

«Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова!.. А як Марину обдурять? Як позбудеться вона i краси, i здоров'я? Що тодi буде?»

«I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати»

- Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.

«Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба.»

«Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога - їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!»

«То був час раннього ранку пiсля хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось iнше заснувати, щось краще пригадати.»