Отзывы о книге Цветы для Элджернона

Деніель Кіз чудово висвітлив проблему про переваги і недоліки володіння розуму, а також про те, що дурість не є вагомою вадою. Чесно кажучи, я не раз стикався з тим, що більшість моїх однокласників вважають, що бути ерудованим - це неймовірно просто. Але їхнє уявлення зовсім не має нічого спільного з дійсністю: ти не можеш завести справжніх друзів через брак часу і намагаєшся триматися на тому самому розумовому рівні, деколи піднімаючи планку. Не забуваймо про те, що оточуючі тебе не розуміють, намагаються висміяти та уникати. Можливо, дехто з хитріших встановлюють міцні зв'язки з суспільством - любовні, ділові, суспільні тощо. Однак їм ніколи не позбутися цього тавра. Ще півбіди, якщо ти всесвітньо відомий - тебе скрізь поважають. Також головна проблема розумних - це мрійливість: вони намагаються уявити себе в центрі уваги суспільства. Отже, обдарованість - це хвороба, яка поширюється на інші аспекти життя кожної миті.

Дурість деколи встає в пригоді. Ти легко можеш завести друзів і стати душею компанії. Тебе не хвилюють загальнолюдські проблеми, окрім власних. Люди не уникають вас - вони притягуються, як до магніта, тому можуть надати допомогу в разі непередбачуваної пригоди. Можливо, з їх жартують, але вони сміються разом з іншими і не вважають це за образу; товариство їх ніколи не відкине. Так, часто можуть обдурити, але не забувайте, що деколи наївні розумні потрапляють у сітки злодіїв. А дитяча поведінка, по-моєму, захищає їх від реалій жорстокого дорослого життя: вони не здатні побачити зло цього суспільства і шукають в ньому тільки добро. І це просто неймовірно, коли тебе не сковують в кайдани! Можливо, дурні заздрять розумним, не розуміючи свої переваги.

Считаю, книга заслуженно находится в рекомендуемых списках к прочтению книг. Она заставляет задуматься нас о тех вещах, которых мы обычно избегаем. "Человек - венец природы, завершающая нить эволюции, человек является разумным существом, обладающим речью". Так ли это? Так ли мы разумны? Почему мы так упорно пытаемся всех загнать в одни стандарты и так ненавидим тех, кто в эти стандарты не проходит? Книга очень тяжелая, в голове много вопросов возникает. По ходу чтения вспоминался фильм 1992 года - "Газонокосильщик". Сюжет очень похож, правда, финал абсолютно другой. Мне кажется, в книге финал более естественный. Человек играет Бога и у него снова не получилось... Может быть, не нужны эти игры? Может, нужно учиться жить и быть таким, какой ты есть, не причиняя насильно добро тем, кому это не надо? Все, что нам нужно - это любовь.