Цитаты из книги Ніч у Лісабоні

Але сила нашої уяви, хвалити Бога, не дуже велика. Інакше значно менше було б військових добровольців.

Ми терпимо гучні слова в політиці, але не визнаємо їх у почуттях.

Жінкам нічого не слід пояснювати; з ними треба діяти.

— Можливість самогубства — це така милість, яку надто рідко усвідомлюють. Вона створює у людини ілюзію свободи волі. І ми, мабуть, вдаємось до самогубства частіше, ніж нам здається. Ми тільки не усвідомлюємо цього. — Ото ж бо і є! — пожвавішав Шварц. — Якби-то ми це усвідомлювали як самогубства! Тоді б ми мали здатність воскресати з мертвих. Ми могли б жити кілька разів спочатку замість носити на собі виразки досвіду від однієї кризи до другої і кінець кінцем остаточно загинути.

— [...] Але скажіть мені — що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить? — Нічого, — відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. — Тільки ми й надаємо йому ваги.

Сила есть сила, а полицейский в любой стране — это полицейский.

— В жизни больше несчастья, чем счастья. То, что она не длится вечно, — просто милосердие.

Франция — это беспокойная родина бездомных.

Вы знаете, конечно, что время — это слабый настой смерти.

Существовали десятки причин, по которым в Германии можно было погибнуть или оказаться в концентрационном лагере.

Білявий арієць походить з німецької легенди, а не з життя. Погляньте на Гітлера, Геббельса, Гесса та й на всіх інших з їхнього уряду — вони самі, власне, мусили б постійно спростовувати перед собою свою ілюзію.

В паніці людина завжди вважає, ніби всі прожектори спрямовані на неї і весь світ тільки тим і живе, щоб розшукувати її.

Ви знаєте, що в час небезпеки у людини з'являється нова форма бачення: не те щоб гострішим ставав зір очей, а наче здатність бачити поширюється на все тіло — так, немов і шкірою бачиш, особливо вночі. Тоді створюється враження, ніби ви бачите і шуми — в такій мірі здатність чути переміщається на шкіру. Роззявиш рота і прислухаєшся — тоді здається, що і рот бачить і чує.

— Світ ніколи не здається людині таким прекрасним, як перед дверима в'язниці, перед тим як ви змушені його покинути, — сказав я. — Ех, коли б це можна було відчувати завжди! Та, мабуть, для цього ми маємо надто мало часу. І надто мало спокою.

Ніколи ще не було такої віри в чудо, як у наш час, коли ніяких чудес не буває.

Я не спитав, чому він покинув Німеччину. На це у людей було досить причин. Жодна з них мене не цікавила, бо в основі кожної лежала несправедливість.

В неприємних спогадах було щось хороше: якщо секунду тому ви себе почували нещасним, то такі спогади переконують вас у протилежному. Щастя — поняття не абсолютне, воно має кілька ступенів. Хто це збагнув, той рідко відчуває себе нещасним.

О чем мы тут говорим? И зачем? В первую ночь? Почему не целуемся или ненавидим друг друга?