Цитаты из книги My Brilliant Friend

Мы жили в таком мире, где дети и взрослые часто ранились до крови, у кого-то раны начинали гноиться, и иногда человек умирал. Одна из дочерей торговки фруктами синьоры Ассунты порезалась ножом и умерла от столбняка. Младший сын синьоры Спаньюоло умер от крупа. Мой двадцатилетний кузен однажды утром отправился чинить каменную ограду, а вечером его, раздавленного обломками, нашли в луже крови, которая натекла изо рта и из ушей. Отец моей матери погиб на стройке: упал с высоты. У отца синьора Пелузо не было руки: ее отрезало токарным станком. Сестра Джузеппины, жены синьора Пелузо, скончалась от туберкулеза в двадцать два года. Старший сын дона Акилле – я никогда его не видела, но мне почему-то казалось, что я его помню, – ушел на войну и умер дважды: сначала утонул в Тихом океане, а потом его съели акулы. Целая семья Мелькиоре так и умерла в обнимку, завывая от страха, во время бомбежки. Старая синьора Клоринда умерла, надышавшись вместо воздуха газа. Джаннино, который был в четвертом классе, когда мы учились в первом, умер из-за того, что нашел бомбу и решил ее потрогать. Луиджина, с которой мы играли во дворе – а может, и не играли, просто мне запомнилось имя, – умерла от сыпного тифа. В нашем мире было много слов, которые убивают: круп, столбняк, сыпной тиф, газ, война, токарный станок, каменная ограда, работа, бомбежка, бомба, туберкулез, воспаление. Эти слова и связанные с ними страхи остались со мной на всю жизнь.
Умереть можно было даже от чего-то вроде бы обыкновенного. Например, если вспотеть, а потом выпить холодной воды из-под крана, не ополоснув предварительно руки: у некоторых после этого высыпала красная сыпь, начинался кашель и человек задыхался. Можно было умереть, съев черешню и подавившись косточкой. Можно было умереть, жуя жвачку и нечаянно ее проглотив. Но особенно страшно было умереть от удара в висок. Висок был самым уязвимым местом, его надо было особенно оберегать. Один удар камнем  – и всё, а кидаться камнями у нас считалось нормальным.

— Ти знаєш, хто такі плебеї?
— Так, пані вчителько.
Хто такі плебеї — я усвідомила якраз у ту мить, і значно ясніше, ніж коли багато років тому Олів'єро запитала мене про це. Плебеї — то були ми. Бути плебеями означало задовольнятися лише їжею та вином, сваритися через те, кого обслуговували раніше, ходити туди-сюди по тій брудній підлозі, промовляти ті тости, що ставали все непристойнішими. Плебейкою була моя мати, що підвипила і тепер обіперлася спиною об плече мого батька і голосно реготала над вульгарними жартами комерсанта металів. Сміялися усі, і Ліла теж, хоча робила це з виглядом того, хто грає відведену йому роль і має намір відіграти її до кінця вистави.

"Насильство було скрізь - удома й на вулиці,але,здається,тоді мені ніколи не спадало на думку, що наше життя було якимось особливо поганим. Життя було саме таким і крапка; ми росли з думкою про те,що треба його ускладнити іншим, перш ніж вони ускладнять його нам."

"- Це ж так добре - розмовляти з іншими, - пробурмотіла я. - Так, але лише тоді, коли тобі відповідають".

"Якщо немає любові, то всихає життя не лише окремих людей, а й цілих міст."

"Плебеї - то були ми. Бути плебеями означало задовольнятися лише їжею та вином, сваритися через те, кого обслуговували раніше, ходити туди-сюди по тій брудній підлозі, промовляти тітости, що ставали все непристойнішими."

Nu and Tina were not happy. The terrors that we tasted every day were theirs. [...] We imagined the dark corners, the feelings repressed but always close to exploding. And to those shadowy mouths, the caverns that opened beyond them under the buildings, we attributed everything that frightened us in the light of day. [...] Lila knew that I had that fear, my doll talked about it out loud. And so, on the day we exchanged our dolls for the first time, with no discussion, only looks and gestures, as soon as she had Tina, she pushed her through the grate and let her fall into the darkness.

- Що це? - розмірковувала я вголос. - Якась підлегла сутність, що служить Богові чи Ісусу як посланець? Або це є випромінювання цих двох осіб, їх дивовижниий потік? Але, у першому випадку, як можливо, щоб одна сутність, яка є посланцем, потім ставала тим самим, що Бог і Його Син? Це не те ж саме, що казати, що мій батько, який є швейцаром у комуні, є і самим мером, з комендантом Лауро? А якщо це другий випадок, тобто потік, піт, голос - це є частини особи, з якої вони виходять: який сенс, в такому разу, відділяти Святий Дух від Бога, від Ісуса? Або якщо Святий Дух є більш важливим і ті двоє є тільки формами його існування... - Припини, світ вигадм Диявол, а не Отець, Син і Святий Дух. Хочешь подивитися на нитку перлин, що мені подарував Стефано?