Цитаты из книги On the Road

И на какое-то мгновение я достиг той точки экстаза, которой хотел достичь всегда, — я шагнул за черту хронологического времени во вневременную тень, в волшебное видение посреди унылого царства смертных, и ощущение смерти заставляло меня двигаться дальше, и призрак шел по пятам самого себя, а сам я спешил к другой черте, к той, за которой скрылись ангелы, отлетевшие в священную, извечную пустоту, — всевластное и непостижимое сияние, исходящее из светоносной Сущности Разума, — где в колдовской манящей дали небес открываются бесчисленные сказочные страны. Мне слышен был невыразимый клокочущий рев, однако он не стоял у меня в ушах, он был повсюду и не имел никакого отношения к звукам. Я сознавал, что пережил уже бессчетное количество смертей и рождений, но просто их не помню, главным образом потому, что перемещения из жизни в смерть и обратно в жизнь так призрачно легки, — магический уход в ничто, словно миллион раз уснуть и вновь проснуться, и происходит это по чистой случайности и при полнейшем неведении. Я сознавал, что только непоколебимость истинного Разума является причиной этой вечной ряби рождений и смертей — так ветер действует на чистую, безмятежную, зеркальную водную гладь. Я ощутил сладкое, головокружительное блаженство, словно в вену мне ввели большую дозу героина, словно от бросающего в дрожь большого глотка вина предвечерней порой; я ощутил покалывание в онемевших ногах. Я подумал, что в следующее мгновение умру. Но я не умер, я прошел четыре мили пешком, подобрал десяток больших окурков, принес их в наш с Мерилу гостиничный номер, высыпал из них табак в мою старую трубку и закурил. Я был слишком молод, чтобы понять, что произошло.

І ми без вагань поїхали на той сумний концерт, очі б мої його не бачили, і я весь час думав про Діна, про те, як він знову сідає в поїзд і їде три тисячі миль по цій жахливій землі, не знаючи, навіщо взагалі приїжджав, окрім того, щоб побачитися зі мною. Тому в Америці, коли заходить сонце, а я сиджу на старому, поламаному річковому пірсі та дивлюся на довгі, довгі небеса над Нью-Джерсі, я відчуваю всю цю грубу землю, що котиться одним неймовірно величезним горбом до Західного Узбережжя, і всю ту дорогу, що відводить туди всіх людей, які бачать сни в її неймовірній величності, та знаю, що в Айові тепер, мабуть, плаче дітвора, у тій землі, де дітям дозволяють плакати, і сьогодні вночі на небі висиплять зорі, і хіба ви не знали, що Господь Бог — це плюшеве ведмежа Віні-Пух? Вечірня зірка, напевно, вже хилиться донизу і ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, які от-от чекають приходу цілковитої ночі, що благословляє землю, затемняє всі річки, вінчає вершини й обгортає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що зі всіма трапиться, якщо не брати до уваги забутого ганчір’я старості, я думаю про Діна Моріарті, я навіть думаю про Старого Діна Моріарті, про батька, якого ми так ніколи і не знайшли, я думаю про Діна Моріарті.