Апостол черні

«Апостол черні»… Назва, як на мене, дуже інтригуюча. От тут б й зробити малюнок з підписом «Що чекав?» та «Що отримав?». Я чекала, що історія буде про якогось українського Че Гевару. А коли прочитала про те, що цей твір був заборонений у радянські часи, моя уява зовсім розбурхалася і я вже не могла дочекатися моменту, коли зможу спокійно прочитати цю книгу. Так от, що ж я отримала? …. Скажу відверто, книжку тяжко назвати аж занадто захопливою:(, як би не любовні лінії, що періодично виникали, і участь у флеш-мобі «Спасители книг» - закинула б книженцію як найдалі. Також, по-моєму, це одна з тих книг, перед читанням яких варто ґрунтовно ознайомитися з критикою и дуже гарно знати історію Буковини (на жаль, не про мене :( А апостолом черні виявився пан отець Захарій. Але я, якщо чесно, так і не зрозуміла чому ця книга отримала саме таку назву. Сумно,може навіть трохи соромно :(, що не вистачило розуміння цього твору. Є ще один момент, який дуже заважав сприйняти роман, але це можна розцінювати як мою особисту ваду, – мова. Зразу згадалася школа і читання Стефанника, Воробкевича, Федьковича. Дуже багато слів, які характерні для Буковини. Іноді приходилося по декілька разів перечитувати речення, щоб зрозуміти зміст. Наприклад:

Лише бідний Юлик не ВИРАСУВАВ собі нічого. Пробував молодих рамен у плавбі, а освіжившись у розпіненім кітлі, пнявся на верхи. Юліян був перед МАТУРОЮ. Зближався час, коли мусив сам вибирати собі який факультет. Вона приїхала на літні ВАКАЦІЇ.

Що до змісту самого роману, головна думка, як на мене, звучить в останніх рядках твору:

Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори (дружини) були: - А Україна? - Вона є. І як ми її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.

Абсолютно згодна з кожним словом, але не згодна з методами, які пропонували головні герої роману, начебто для того, щоб загартувати волю, виховати риси, що будуть притаманні українській інтелігенції: рішучість, чесність, порядність, вміння відповідати за свої слова та вчинки. Також в цьому романі піднімається ще одне цікаве питання – фемінізм. Якщо згадати про те, що сама Ольга Кобилянська була рішучою прихильницею цього жіночого руху, то розкриття теми фемінізму та його долі саме в Україні дуже незвичне і подається через декілька образів. Найперший, та найяскравіший, але абсолютно неоднозначний і назвати його позитивним неможливо - образ Єви Альбінської. А тепер трохи спойлерів не завадить.

Єва здивована, коли дізнається, що сестри Юліана (ГГ) читають молитовники. Сама ж Єва читала Брюхнера (,,Kraft und Stoff”), Дрепера, захоплювалася античною історією. Здається, це мало б формувати міцні підвалини національно-прогресивного світогляду. Однак Єву це приводить до бездоріжжя, незрілого сприйняття тогочасних ,,модних” ідей, далеких від національного духу. А тепер уявіть таку сцену: біля п’яної бабусі, яка спить на березі водойми, Єва заводить із коханим Юліаном розмову про те, як би він поставився до жінки, вільної у статевому житті. На півслові обірвавши ,,лекцію”, Єва переходить до практики і спокушає справді закоханого, а тому піддатливого Юліана. Переступ моралі (а ще в ті часи!) не бентежить дівчину анітрохи. Безвідповідальність, легковажність, ,,кров Альбінських у другому коліні” не дають змоги навіть збагнути до кінця, що вона накоїла. А коли бентежиться й тяжко переживає моральне падіння дочки вся сім’я, Єва поводиться зухвало та розриває стосунки з Юліаном, тому що вона не могла себе уявити дружиною якогось сільського священика (саме такий шлях думав обрати собі Юліан після свого гріхопадіння).

От така цікава історія. І в романі їх буде ще багацько :)

Насправді багатоплановий роман. Вартий того, щоб бути прочитаним, хотілося б з кимось обговорити незрозумілі моменти. Але треба готуватися до того, що читання буде не простим.

Про феміністку Ольгу Юліанівну. Це та класика, про яку знають всі ще зі школи. Її можна не сприймати або ж навпаки, але її творчість - яскрава зірочка нечисленної жіночої прози в укрліт. Як вона мріяла про освіту! Як гризло її це зсередини: ця потреба вчитися, читати, коли мусила поратися по хатнім справам. Про це можна прочитати в її листах, через них можна пірнути в ту епоху і зрозуміти той контекст, зазирнути, звідки ростуть ноги в її фемінізму. "Апостол черні" теж торкається цієї теми, але це інакший текст. Це зовсім інший стиль та манера, різниться від "Людини" і "Вальсу" чи "Царівни".

І, думаю, школярі б ще більше зненавиділи укрліт, якби там був цей роман. Зізнаюся, коли я прочитала роман вперше два роки тому я була в більшому захваті. Цього разу читати було важко. Але при цьому я розумію і усвідомлюю всю цінність та глибину цього роману; я не маю звички казати, що книга погана чи нудна... Просто кожну книгу треба прочитати, мабуть, у певний момент, в якомусь віці, в якомусь "життєвому контексті", якщо можна так висловитися. І обов'язково треба трішки зануритися в час, коли книга писалась. Це є особливість української класики: вона створена історією, проблемами якоїсь епохи.

Мені пощастило завантажити надзвичайно зручне видання цього роману: передмова, упорядкований словник і примітки значно спростили читання цього тексту. Я читала книгу і повірити чомусь не могла, що читаю Кобилянську. Вона, як правило, асоцюється зі шкільними хрестоматійними творами "Земля" або "Людина". Але тут перед читачем постає повноцінний надзвичайно широкоплановий роман. В центрі твору - історія однієї людини, чиє життя сповнене різноманітних мрій, планів, душевних порухів. На його життєвому шляху йому зустрічається безліч цікавих особистостей. Кожен образ в цьому романі - це втілення певних ідей. Чого варта лише галерея жіночих образів! Не обходиться Ольга Кобилянська в цьому тексті без своєї улюбленої теми - емансипації жінки, що заходить своє втілення у протиставленні жіночих образів, зокрема сестер Юліяна та Еви. Я не знайшла тут позитивних чи негативних героїй, жоден з них не викликає певної однозначної оцінки. Читання роману - це як перегляд історії. Я дивилась, як жили люди в ті часи, як вони зустрічалися, захохувалися, мріяли, розлучалися, чим жили і як мислили. Відчувається, що ця книга належить до пізньої творчості Ольги Кобилянської, вона якось ближча вже до наступної епохи - початку 20 століття, хоча вивчення творчості письменниці програмово завжди зосереджено на здобутках кінця 19. Цей роман не залишив в мене якихось надзвичайних вражень чи емоцій, я не можу виокремити з нього щось особливе чи незабутнє. Просто я поглянула на улюблену письменницю інакше, відкрила інший бік її творчості і насолодилась приємним читанням. До речі, мова тексту принесла мені масу задоволення! Можливо, я не була б така захоплена, аби не мала в своєму покеті зручної функції навігації між примітками і словником, що дозволяє відразу знайти незрозуміле слово, але я просто обожнюю такий виклад літератури!